24 серпня Україна відзначає 35-ту річницю Незалежності. Але боротьба українців за свободу, власну державу, мову та право самим визначати своє майбутнє почалася не у 1991 році — вона тривала століттями.
Українські поети й письменники, державотворці, дисиденти та борці за незалежність у різні історичні епохи говорили про Україну, свободу, національну гідність і відповідальність за майбутнє країни. Одні писали ці слова в часи, коли власна українська держава здавалася майже недосяжною мрією. Інші — коли за саму ідею незалежності можна було заплатити свободою або життям.
До 35-ї річниці Незалежності редакції всеукраїнського онлайн-журналу VTrendi.TOP та порталу Cult.org.ua підготували спеціальний матеріал — слова видатних українців, які творили наше уявлення про свободу та сьогодні звучать напрочуд сучасно.
Тарас Шевченко: «Борітеся — поборете»
«Борітеся — поборете».
Мабуть, складно знайти слова, які настільки коротко передавали б одну з головних ідей творчості Тараса Шевченка.
Цей рядок походить із поеми «Кавказ», написаної 1845 року. Шевченко говорить у ній про поневолення, імперське насильство та боротьбу за свободу.
Через понад півтора століття ця фраза давно вийшла за межі літературного твору. Вона звучить на плакатах, мітингах і під час боротьби України за незалежність — як формула спротиву, яка пережила самого автора.
Тарас Шевченко: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля»
Ще одна думка Шевченка, написана 1845 року, сьогодні читається майже як формула державного суверенітету:
«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
Рядок походить із послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним…».
Для Шевченка «своя хата» була значно більшим поняттям, ніж просто дім. У цих словах — право народу бути господарем на власній землі, жити за власними правилами й не шукати чужої волі замість своєї.
Павло Чубинський: «Ще не вмерла України і слава, і воля»
У 1862 році український етнограф і громадський діяч Павло Чубинський написав слова, яким судилося стати одним із головних символів української державності:
«Ще не вмерла України і слава, і воля».
Пізніше музику до тексту написав Михайло Вербицький, а пісня пройшла довгий шлях від національного гімну українського руху до Державного Гімну незалежної України.
Особливо символічними залишаються слова про готовність віддати найдорожче за свободу. Те, що у XIX столітті було поетичним проголошенням віри у майбутнє України, через покоління стало державним символом.
Іван Франко: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями»
На початку XX століття Іван Франко написав слова, які стосувалися не лише політичної незалежності, а й того, без чого вона неможлива, — усвідомлення себе частиною нації:
«Ми мусимо навчитися чути себе українцями».
Ця думка міститься у праці Франка «Поза межами можливого». Письменник наголошував, що таке відчуття не повинно залишатися «голою фразою»: українці мають пізнати свою країну, її життя, культуру та потреби.
Франко фактично говорив про те, що незалежність починається значно раніше за появу державних кордонів — із самоусвідомлення людей.
Леся Українка: «Без надії таки сподіватись»
«Без надії таки сподіватись».
Ці слова Леся Українка написала у знаменитому «Contra spem spero!» 1890 року.
Сам вірш не є політичним маніфестом про державну незалежність. Але його головна ідея — продовжувати жити, діяти й боротися навіть тоді, коли обставини майже не залишають підстав для оптимізму — стала значно ширшою за особисту історію авторки.
Саме тому слова Лесі Українки так часто повертаються в найскладніші періоди української історії.
Микола Міхновський: незалежність як політична мета
На межі XIX–XX століть ідея незалежної України дедалі чіткіше переходила з культурного простору у політичний.
Одним із тих, хто відкрито поставив питання про самостійну українську державу, став Микола Міхновський.
Його брошура «Самостійна Україна», опублікована 1900 року, стала одним із програмних текстів раннього українського самостійницького руху.
На тлі імперії, в якій українську мову й культуру систематично обмежували, сама постановка питання про політично незалежну Україну була радикальною.
Те, що на початку ХХ століття для багатьох здавалося неможливим, через дев’ять десятиліть стало реальністю.
Михайло Грушевський: від автономії до самостійної держави
Події Української революції 1917–1921 років перетворили розмови про державність на реальну політику.
Михайло Грушевський, голова Української Центральної Ради, став однією з центральних постатей цього процесу.
Саме Центральна Рада пройшла шлях від вимог автономії до проголошення 22 січня 1918 року незалежності Української Народної Республіки.
Це надзвичайно важливий момент для сучасного розуміння 1991 року: незалежна Україна не виникла на порожньому місці після розпаду СРСР. Їй передували попередні спроби українців створити власну державу.
Василь Симоненко: «Народ мій є! Народ мій завжди буде!»
У радянську епоху відкрито говорити про українську незалежність означало ризикувати свободою.
Але українська культура продовжувала говорити.
Один із найсильніших голосів покоління шістдесятників — Василь Симоненко — написав:
«Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!»
Це рядки з поезії «Де зараз ви, кати мого народу?».
В умовах радянської системи сама впевненість у незнищенності окремого українського народу мала особливе звучання.
Історія зрештою дала цим словам свою відповідь.
Павло Тичина: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була»
Ще одна фраза, яка сьогодні звучить напрочуд сучасно:
«Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була».
Це рядок Павла Тичини з поезії «Я утверждаюсь», написаної 1943 року.
Особливо сильним є продовження цієї думки — про право жити, для якого не потрібно ні в кого просити дозволу.
У цих словах — ствердження існування народу, який переживає катастрофи, війни та спроби знищення, але продовжує існувати.
Василь Стус: «Народе мій, до тебе я ще верну»
Для Василя Стуса слова про Україну мали ціну, яку важко усвідомити сьогодні.
Поет, правозахисник і дисидент був переслідуваний радянською владою, заарештований і зрештою загинув 1985 року в таборі особливого режиму.
20 січня 1972 року він написав:
«Народе мій, до тебе я ще верну».
Ці слова містяться у знаменитій поезії «Як добре те, що смерті не боюсь я…», написаній після першого арешту Стуса.
Він не дожив лише шість років до проголошення незалежності України.
Але повернувся.
Своїми текстами, ім’ям і місцем у культурній пам’яті держави, за право на існування якої боровся.
Левко Лук’яненко: «За свободу треба платити стражданнями»
Для Левка Лук’яненка боротьба за незалежність була не метафорою.
За антирадянську діяльність його засудили до смертної кари, яку пізніше замінили 15 роками позбавлення волі. Загалом у радянських тюрмах, таборах і засланні він провів понад чверть століття.
Його слова тому звучать зовсім інакше:
«Свобода ніколи не діставалась легесенько, за свободу треба платити стражданнями — ми всі це знали».
Цю фразу Лук’яненко згадував, говорячи про український дисидентський рух та Українську Гельсінську групу.
Є в цьому неймовірна історична справедливість: людина, яку радянська система засуджувала за боротьбу за незалежну Україну, згодом стала одним з авторів Акта проголошення незалежності України.
В’ячеслав Чорновіл: «Україна починається з тебе»
Чи не найвідоміша фраза В’ячеслава Чорновола сьогодні складається лише з чотирьох слів:
«Україна починається з тебе».
Чорновіл був журналістом, дисидентом, політичним в’язнем і одним із лідерів українського руху за незалежність. За свою діяльність він неодноразово зазнавав репресій радянської системи.
Ці чотири слова переводять розмову про державу з абстрактного рівня на особистий.
Україна — це не тільки територія, парламент, президент чи державні символи. Це також щоденний вибір і відповідальність людей, які її створюють.
В’ячеслав Чорновіл: любити Україну, поки вона є
Є у Чорновола й інші слова, які після всього пережитого Україною звучать особливо гостро:
«Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши».
Цей вислів зберігся серед відомих думок Чорновола про Україну.
Незалежність легко почати сприймати як щось природне, коли народився вже у незалежній державі.
І лише загроза її втратити нагадує, наскільки дорогою насправді є можливість жити у своїй країні.
Незалежність, яка не «впала з неба»
Одна з найбільших історичних помилок — уявляти 24 серпня 1991 року випадковим подарунком історії.
За цією датою стояли покоління.
Ті, хто зберігав українську мову й культуру.
Ті, хто створював Українську Народну Республіку.
Ті, хто пережив репресії.
Ті, хто писав заборонені тексти.
Ті, хто піднімав синьо-жовтий прапор, знаючи, що за це може чекати в’язниця.
Ті, хто десятиліттями вимагав права України бути незалежною.
І зрештою — ті, хто зміг перетворити цю боротьбу на юридичний факт.
24 серпня 1991 року: слова стали державою
24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України.
Документ був надзвичайно коротким. Але одна його фраза пояснює історичний сенс цієї події краще за десятки урочистих промов.
Україна проголошувала незалежність:
«продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні».
Саме так незалежність була сформульована в Акті 1991 року.
Це принципово важливо.
Україні не 35 років.
35 років минає від відновлення її незалежності у сучасній формі.
За Україною — значно довша історія державотворення, культури, боротьби, поразок, відроджень і спроб повернути собі право вирішувати власну долю.
Шевченко писав про волю тоді, коли незалежної української держави не існувало.
Франко закликав українців усвідомити себе українцями.
Міхновський говорив про самостійну Україну.
Грушевський очолив український парламент революційної доби.
Симоненко стверджував, що український народ неможливо перекреслити.
Стус писав про повернення до свого народу за ґратами.
Лук’яненко віддав боротьбі десятиліття свободи.
Чорновіл нагадував, що Україна починається з кожного.
А 24 серпня 1991 року слова, які різні покоління українців вимовляли протягом десятиліть і століть, нарешті отримали політичне втілення.
Незалежність не з’явилася за один день. До неї Україна йшла поколіннями.
І сьогодні, через 35 років після ухвалення Акта, ці слова мають не лише історичне значення.
Бо незалежність — це не дата, яку одного разу записали в календар.
Це право бути собою. І право, яке Україна продовжує захищати.
